15/06/2026
✊🇺🇦
15 червня 1775 року москва знищила Запорозьку Січ.
Не Османська імперія.
Не кримський хан.
Не давній ворог.
А ті, поруч із ким запорожці ще недавно воювали проти турків.
Козаки допомогли російській імперії здобути перемогу у війні 1768–1774 років. А коли війна закінчилася, понад 100 000 московських солдатів оточили Січ.
Без попередження.
Без честі.
Без права на вибір.
У самій Січі залишалося близько 3000 оборонців. Значна частина козаків ще не повернулася з походів або була на промислах.
Запорожці були готові битися. Але кошовий отаман Петро Калнишевський вирішив не допустити великого кровопролиття.
Січ склала зброю.
А потім її не стало.
Запорізька Січ пережила турецькі походи, татарські набіги й десятки воєн.
Але загинула від рук тих, кого вважала союзниками.
Було зруйновано укріплення, вивезено скарбницю, документи, клейноди. Старшину заарештували. Павла Головатого та Івана Глобу заслали до Сибіру. 85-річного Петра Калнишевського ув’язнили на Соловках, де він провів у неволі понад 25 років.
Єкатєріна ІІ назвала запорожців «розбишаками» і хотіла знищити навіть саму назву запорозьких козаків.
Імперія хотіла, щоб про них забули.
Не вийшло.
Немає імперії Єкатєріни.
Немає її фаворитів.
Немає тих, хто ділив українські землі між собою.
А ім’я Запорозької Січі живе.
Живе в наших книжках.
У піснях.
У пам’яті.
У назвах військових підрозділів.
У самому відчутті української свободи.
Бо фортецю можна зруйнувати.
Архіви можна вивезти.
Землі можна захопити.
Але пам’ять про Запорозьку Січ не можуть знищити вже 251 рік.